Головним надбанням української армії він вважає трагічний досвід. Крім цього, в інтерв'ю він розповів про те, як почав працювати в зоні бойових дій, скільки нині воїнів у статусі "зниклий безвісти" та що найважче у його діяльності.
Зверніть увагу Що чекає на Росію у найближчому майбутньому: інтерв'ю з адміралом ВМС України Кабаненком
Чи вмієте ви стріляти й чи маєте особисту зброю?
Так, дуже добре вмію стріляти. У мене є зброя. Є 5 стволів: один AUG є, маузер (це з нарізних) і 3 гладкодульних. Стріляти люблю, вмію. Дітей своїх вчу.
Про перемогу на Донбасі та головне в ЗСУ
Головне надбання української армії?
Досвід. На жаль, важкий, трагічний, та досвід. Насправді зараз, наскільки я розумію, що військовослужбовці саме Збройних сил України дуже котуються на зовнішньому ринку. Тобто, військові інших країн їх поважають, тому що багатьом вдалося пройти бойовий досвід. Як в старій приказці – за одного битого 10 небитих дають.
Тому найголовніше – це досвід, стійкість хлопців, які змогли.
Як Україні перемогти у війні на Донбасі?
Ви знаєте, у перемогу треба вірити, але не повинно бути перемоги за будь-яку ціну. Це я точно знаю. Бо неправильно тілами закидати. Скажімо так, перемога, здобута шляхом мільйонів своїх земляків, – це Піррова перемога. Тому якщо конфлікти відбуваються, насамперед війну повинні вигравати політики.
Про зниклих безвісти воїнів
Скільки нині воїнів у статусі "зниклий безвісти"?
Не рахуючи цивільних осіб, то військовослужбовців, якщо не помиляюсь, є ще приблизно 60 безвісти зниклих.
Чи можна їх знайти? Можна. Чи вдасться всіх знайти? Ні. Всіх знайти вже точно не вдасться. Чи можемо ми щось зробити? Відповідаю: ми зобов'язані це зробити.
Як саме, не знаю. Однак я знаю, що в цьому криється ключ саме бойового духу. Коли солдат бачить, що хай мертвий чи живий, але він гарантовано повернеться додому, він готовий віддати Батьківщині все. Це дуже важливо в морально-етичному і патріотичному аспектах виховання.
Тому держава зобов'язана докласти максимальних зусиль і демонструвати це громадськості, щоб повернути кожного хлопця – живого чи мертвого, але повернути.
Ярослав Жилкін / Фото Військове телебачення України
Про роботу пошуковців на Донбасі
Як почали працювати в зоні бойових дій?
Ми не знали ніяких обставин – ні де працювати, ні скільки працювати. Ми тільки знали, що це треба терміново робити, що час у цьому випадку працює проти нас. Кожна година, кожен день – це мінус хтось ще, кого ми не зможемо ніколи знайти.
Ми зібрали першу бригаду, виїхали вже в розташування сектору "Б", ближче до "передка", нам дали там місце. І коли відбувся перший виїзд, того ж дня, ми хоча б познайомились з тими, хто нас мав супроводжувати на тій непідконтрольній території. Щоправда, він нічим особливим не увінчався.
Увага Вона відбувається у свідомості, – Павлов сказав, як перемогти у війні з Росією
Другий день став уже результативний. Тоді відбулось усвідомлення, що це величезний масив роботи. Тому що площі – величезні, їх треба було "прочісувати". Був великий діапазон цих точок зіткнення, обмаль інформації. Доводилося опитувати усіх місцевих, плюс ці всі умови. Ми зрозуміли, що це на місяці.
Тому я через декілька днів повернувся у Київ і почав телефонувати в усі області із закликом знайти людей, тому що сили танули. За місяць нам вдалося зібрати 8 пошукових груп і 8 командирів. І на основі таких ротаційних заходів ми змогли цю роботу зробити систематичною та регулярною.
Як співпрацюєте з музеями?
Співпрацю почали майже одразу. З самого початку у нас було 0 інформації, як нас сприймуть з того боку. За моїм наказом ми не те що телефони, ми навіть фото не брали зі собою, ні техніки, нічого.
Ми боялись, щоб нас не звинуватили у шпигунстві, чи ще у чомусь. Нашим завданням було знайти хлопців і вивезти їх. Та й самим залишитись живими.
Головним завданням було знайти хлопців / Фото Військове телебачення України
Пам'ятаю перший експонат. Це був перший виїзд. Ми перетнули "Гамалію" – блокпост сепаратистів – на якійсь розв'язці чекали представників міжнародного Червоного Хреста. Вони мали привезти мішки для трупів. Тоді на підлозі побачив безліч уламків від мін, гільзи, я тишком взяв і в кишеню поклав.
Я розумію, що це все просякнутою певною енергетикою, це частина тих подій, які там відбуваються і всі ці предмети мають десь експонуватися. Ми бачили такі картинки, що хотіли, щоб люди їх теж побачили.
На експозиції Національного військово-історичного музею відтворена картинка Савур-Могили: там спалений БТР і така річка з алюмінію, в якій вплавилась каска, гранати, гільзи – оце це все сміття війни. Хотілося б, щоб люди це побачили.
Найпам'ятніший експонат?
Три шматочки асфальту зі злітної смуги Донецького аеропорту, куди нас пустили вперше і востаннє у 2016 році.
Карта окупованих територій / Інфографіка 24 каналу
Про допомогу матерям та мотивацію
Що спонукає вас займатися цією справою?
Наша мотивація – це допомога матерям. Вона просто готова впасти на коліна і просити в тебе про останнє, але ти почуваєшся безсилим. Коли вдається людині допомогти, то знімаєш камінь з душі.
Не заради тіл, а заради них. Щоб було менше сліз та страждань. Нам вдалось багатьом полегшити біль втрати, бо найгірше – не знати, де твій син.
Найскладніші аспекти роботи?
Ми щодня виїздили на наш "передок", перетинали нічийну територію – "нуль", опинялися під дулом автомата, приїздили на їхні блокпости (вони знали, хто ми та звідки), потерпали від агресії на тій території, де тобі ніхто не допоможе. І в той же вечір з такою процедурою назад. Багатьом це далося взнаки.
Читайте також Хлопці загинули, цього не виправити, – волонтерка виступила проти будь-яких відносин з Росією
Найважче у вашій діяльності?
Є якесь взяте на себе зобов'язання, яке ми не змогли виконати. Знаєте, одного боюсь, що ми їх і не зможемо виконати.
Що потрібно, аби після війни увага до армії не ослабла?
При ЗСУ є така структура – Цивільно-військове співробітництво. На них і лежить відповідальність – комунікація і налагодження взаємозв'язків з цивільними особами на території противника, своїй території.