У роки радянської окупації України пропаганда замовчувала інформацію про Корюківську трагедію, а винуватці цього жахливого злочину не були за нього покарані.

Читайте також Як радянська історія замовчувала Корюківську різанину

Що відбулося у Корюківці в березні 1943 року

1 – 2 березня 1943 року нацисти провели каральну операцію проти цивільних мешканців містечка Корюківка. У ході масових розстрілів було знищено щонайменше 6 700 людей, велику частину з них становили діти та жінки. Нині історики вважають, що загиблих було понад 7 000.

Також нацисти спалили 1290 будинків з 1300, що були у містечку. Однією з 10 будівель, що вціліли, була старовинна синагога, яку окупанти перепрофілювали на маслозавод.

Нині історикам вдалося ідентифікувати лише 1893 жертви, це 28% загиблих. Дані про жертви свідчать, що в абсолютній більшості загиблі – українці.

Свідки Корюківської трагедії, 1 березня 1993 року / Фото – О. Костючка, Корюківський історичний музей

Корюківська трагедія є найбільшим злочином гітлерівців проти цивільного населення у роки Другої світової.

Що стало приводом Корюківської трагедії

Німці віддали наказ на знищення Корюківки після вдалого рейду радянських партизанів та знищення місцевої залоги 27 лютого. Цю операцію провів партизанський загін Олексія Федорова, командував нею тоді його соратник – Микола Попудренко. У одного з командирів партизанів, колишнього голови місцевого колгоспу Феодосія Ступака. У Корюківці в заручниках було двоє малолітніх синів. Окупанти напередодні вбили їх матір, а синів кинули до в'язниці.

У ході рейду було вбито кілька десятків бійців гарнізону (в основному – угорців), звільнено заручників (за офіційним донесенням – 97, насправді – від 30 до 50, бо партизани у свої донесення до "центру" частенько приписували собі зайве), знищено об'єкти воєнної інфраструктури Вермахту та взято великі трофеї. Обох синів Ступака було звільнено, а сам він загинув у бою, коли намагався першим відкрити двері в'язниці, де тримали його дітей.

Хто вчинив акт геноциду

Нацисти на постійній основі використовували принцип відплати за напади партизанів. Жертвами ставали не комбатанти, а цивільні. Це була звична практика для нацистів. Всього за час окупації нацистськими карателями свідомо було знищено понад 670 населених пунктів із щонайменше 50 828 особами цивільним населенням в 16 областях країни та Автономній республіці Крим. Крим наразі знову перебуває в окупації, цього разу – російській.

Читайте також День кримськотатарського спротиву російській окупації: вільні люди проти "чоловічків"

Наказ про масові вбивства цивільного населення віддав начальник штабу 399-ї головної польової комендатури у місті Конотоп Сумської області Бруно Франц Байєр. Він підпорядковувався групі армій "Південь" Вермахту. Він пережив війну й помер у 1961 році, коли йому було вже за 70. За свій злочин він ніколи не був покараний.

Фото знищеної нацистами Корюківки , зроблені в 1947 року О. Корнієвським / Колаж фото – Корюківський історичний музей

Виконавцем цього злочинного наказу стала Сновська гарнізонна комендатура Чернігівської області. Вона сформувала зведений загін у складі німецьких військовослужбовців тилових німецьких формувань, військовослужбовців 105-ої легкої угорської дивізії (керівник – генерал-лейтенант Золтан Йоган Алдя-Папа), місцевих поліцаїв та бійців спеціальних каральних формувань з-поміж колабораціоністів – російських козаків, що перейшли на службу Гітлеру. За спогадами, у карателів навіть була форма, подібна до донських козаків.

Корюківська трагедія – хто віддавав накази / Фото – Корюківський історичний музей

Очолили каральний загін представники Зондеркоманди 4-а, ті самі, що вбивали людей у Бабиному Яру в Києві.

Всього каральний загін налічував десь 300 – 500 бійців.

Як вбивали людей

28 лютого, на наступний день після рейду партизанів, Корюківку було оточено. Вранці 1 березня мешканцям містечка наказали зібратися під приводом перевірки документів.

Їх розділили на групи по 50 – 100 людей та почали розстрілювати. Частина людей укрилася у місцевій церкві, але це їх не врятувало – карателі їх вбили разом зі священником. Щоправда, не у самій Свято-Вознесенській церкві, а у прилеглих будинках.

За спогадами тих, що дивом залишилися живими, місцем масових вбивств став місцевий ресторан-клуб. Там загинули сотні людей. Людей розстрілювали зі станкових кулеметів, а потім добивали прикладами.

Частина мешканців Корюківки укрилася по домівках – тоді німці, козаки, угорці та поліцая почали ходити по домах й вбивати людей там. Після цього будинки палили.

Методичні вбивства відбувались строго за графіком – з 9 ранку до 17:00. Вони продовжились наступного дня – 2 березня.

9 березня карателі повернулися до Корюківки, щоб добити тих, хто вижив чи повернувся з лісів (здебільшого – люди похилого віку), а також знищити докази своїх злочинів – спалити все місто. за свідченнями очевидців, людей цього разу не розстрілювали, а спалювали живцем.

Що робили радянські партизани

Весь цей час радянські партизани були поруч – основна база їх була поблизу села Єліне, що за 40 кілометрів від Корюківки, Втім, всього в 10 – 15 кілометрах від містечка також були великі сили, передові дозори партизанів були всього за 3 кілометри від бійні й теоретично навіть могли бачити різанину на власні очі.

Партизанські загони розмістилися на своїх базах – у місцевих селах та хуторах. Вони контролювали навколишні ліси та мали вплив на комунікації.

За підрахунками науковців, чисельність партизанських загонів в районі Корюківки на початку березня 1943 року складала від 2 000 до 5 500 бійців. Тобто, вони мали перевагу у кілька разів над карателями.

В лютому, нацисти у якості відплати спалили сусідні з Корюківкою села Гуту Студенецьку, Тихоновичі, частину Перелюбів. Таким чином, партизанам було добре відоме, що відбуватиметься.

Проте, на допомогу населенню Корюківки вони не прийшли й спостерігали за бійнею на відстані.

Де були партизани? Чому не змогли захистити населення? А після хвалились, що стояли під лісом і дивились, як горить Корюківка,
– зі спогаду вцілілої Інни Савеліївни Титенко, 03.01.1936 р. н., уродженки Корюківки.

На відміну від вояків УПА, у радянських партизанів офіційно не було завдання захисту цивільних, лише – знищення ворога та інфраструктури.

Саме тому Олексій Федоров – командир партизанів, що діяли у районі Корюківки, жодним чином не згадує про трагедію та смерть 6 700 земляків, натомість розповідає про рейд, який передував акту геноциду. Його він вважає вдалим та зразковим.

Акт комісії Корюківської селищної ради 1944 року по встановленню прізвищ жертв Корюківської трагедії / Фото – Корюківський історичний музей

19 березня 1943 року Корюківку зайняли війська регулярної Червоної Армії, але зустрічати визволителів не було кому – містечко було стерте з лиця землі.

Чому радянська пропаганда замовчувала злочин нацистів

Після завершення Другої світової злочину у Корюківці не було надано належної оцінки (хоч на Нюрнберзькому трибуналі її визнали найбільшим відомим злочином гітлерівців проти цивільного населення). За розслідування трагедії взялися лише за кілька десятиліть, коли вже важко було встановити істину, а велика частина винуватців померли.

У СРСР про Корюківську трагедію не згадували, тривалий час навіть не було збудовано гідного монумента в пам’ять про жертв різанини.

Лише за тридцять із лишком років у Москві дали "відмашку" поставити в райцентрі великий пам’ятник з приписом "на честь героїчного опору населення німецько-фашистським загарбникам". Це було у 1977 році. Звісно, всієї правди українцям все одно не розповіли.

А правда була така: велику частину карателів становили представники "братнього" російського народу. Мешканців Корюківки могли врятувати та захистити радянські партизани, але свідомо цього не зробили. Ба більше, саме їх дії спровокували гітлерівців на жахливий акт геноциду.

Саме тому про Корюківську трагедію за часів СРСР не зняли фільм, про неї не написав повість радянський пропагандист Володимир Яворівський (у роки Незалежності – вже патріот і народний депутат), згадки про масові вбивства не було у підручниках і про бійню не знали навіть профільні дослідники. Назва містечка не була співзвучна з місцем масових розстрілів польських вояків, а тому радянській пропаганді не було діла до тисяч смертей простих людей.

Пам'ятник жертвам трагедії у Корюківці – сучасний вигляд / Фото – Корюківський історичний музей

Вшанування пам’яті

Корюківська трагедія довгий час замовчувалася й лише у сучасній Україні про ті страшні події почали розповідати. Про бійню у Корюківці зняли документальний фільм, де зібрали унікальні свідчення людей, яким пощастило вижити.

На початку 2010-х активізувалися пошукові роботи й перепоховання загиблих. Тоді ж з’явилась серія наукових статей та монографій, що розповідали про події в Корюківці. Роковини трагедії були відзначено на державному рівні.

Корюківська трагедія – розповідають живі свідки:

Рештки людей, загиблих у березні 1943 року, знаходять у Корюківці й зараз.